Проект Братства

Проект

 

’’Шлях духовного єднання та утворення автокефальної Єдиної Помісної Української Православної Церкви’’.

         Мета Проекту: Томос, Мир та злагода у Православії, що є гарантією майбутнього України.

 

 

а) Автор проекту – Голова Братства Микола Боклан;

б) співавтори: ______________

в) код неприбуткової організації 0013;

г) заявка на: Україна, Українські діаспори, ООН.

д) рекомендаційний лист.

 

З А Я В К А

  • Братство Святого Архістратига Михаїла при Українській Православній Церкві Київського Патріархату.

Фактична адреса: Україна, 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, буд. 4-б, кімн.506. тел. 099-54-95-227, Свідоцтво № 26 від 21.02.1995 РХ.

  • Опис проекту:

Томос – єдність  віруючих Православних  Церков для взаємного духовного збагачення, Миру та Світла від Світла, що є гарантією майбутнього України.

Проект має тривалий вплив (дію).

  • Опис проекту:

З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета  21 лютого 1995 року засноване Братство Святого Архістратига Михаїла  при  Українській Православній  Церкві  Київського  Патріархату.

Метою діяльності Братства є задоволення релігійних потреб громадян, сповідування та поширення Православної Віри Христової в культурному і громадському житті українського народу, сприяння здійсненню благодійної діяльності в інтересах суспільства та окремих категорій осіб, захист і відстоювання їхніх прав та інтересів, й здійснення добродійної та милосердницької  діяльності,  надання  допомоги  всім  тим, хто  її  потребує.

 

Робота  здійснюється  в  позацерковному  житті  наших  парафій.

 

Братство  веде  духовно-релігійну,  просвітницьку  та  роз’яснювальну  роботу, допомагає  православним  християнам  усвідомити  своє  призначення  в  земному житті  і  сповідує  євангельський,  православний  спосіб  життя.

Братство  прагне  до подолання існуючого церковного розділення та утворення в Україні автокефальної єдиної Помісної Української Православної Церкви з Патріаршим престолом у м. Києві з метою об’єднання православного люду України на основі духовних, релігійних, культурних надбань і цінностей минулих, теперішніх і майбутніх поколінь Української Нації. Прямим обов’язком Братства є відстоювання Церковної незалежності України. Ми вважаємо, що незалежність УПЦ Київського Патріархату відповідає духовним потребам мільйонів віруючих і є запорукою єдності Українського народу та розбудови Української Держави.

Братство Святого Архістратига Михаїла є правонаступником Київського Богоявленського Братства, яке було засновано у 1615 році. З ініціативи Київського Богоявленського Братства в Україні була відновлена Православна церковна ієрархія. Київське Богоявленське Братство відкрило Братську школу, з якою в 1632 році об`єдналася школа Києво-Печерської Лаври, що поклало початок Києво-Могилянській академії.

Для здійснення своїх статутних положень Братство створює при парафіях районні, міські, обласні представництва на території України та за кордоном. Представництва є самокерована частина Братства, яка входить в його структуру, і в своїй діяльності керується та підпорядковується Статуту Братства  без  права  юридичної  особи.

Представництва Братства при необхідності, завчасно протидіють конфліктам та протистоянням на місцях, проводять роз’яснювальну роботу серед місцевих громад стосовно переходу їх із УПЦ Московського Патріархату та інших релігійних конфесій до складу автокефальної єдиної Помісної Української Православної церкви.

Члени Братства приймають участь у створенні та діяльності територіальних громад та органів самоорганізації населення. Надає інформаційну та юридичну підтримку.

Братство  має  реалізувати  місію  Церкви  у  світі,  тобто  свідчити  про  Христа  і  Його  Церкву  через  культурно – просвітницьку  діяльність  серед  молоді,  соціальну  роботу  серед  населення.

Ми  покликані  протистояти  тоталітарним  сектам  і  всім  негативним  явищам  сучасного  суспільства , подекуди  антихристиянського  за  своїм  духом  і   суттю,  під  вплив  якого  найбільше  потрапляє  українська  молодь.

Робота  проводиться  методом  спілкування  з  віруючими,  громадянами, релігійними  та  громадськими   організаціями.   Висвітлюються  позитивні  події  про  життя  наших  парафій.

Формуємо  нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей:

– духовне  здоров’я  і  збереження життя людини;

– створення сприятливих умов для розвитку національно-патріотичного виховання;

– повага  до  національних  символів (Герба, Прапора, Гімну України);

– участь у громадсько-політичному житті країни  під  ідеєю  Гетьманської  України;

– верховенство  права  людини;

– взаємна допомога;

– рівність  всіх  перед  законом;

– готовність  захищати  суверенітет  і  територіальну  цілістність  України;

– створення  умов  для  популяризації  кращих  здобутків  національної  культурної  і  духовної  спадщини,  героїчного  минулого і сучасного українського  народу;

– активне  залучення  до духовно-патріотичного  виховання  учасників  бойових дій  на  Сході  України,  членів  сімей  Героїв  Небесної  Сотні,  бійців  АТО  та їхніх  сімей,  діячів  сучасної  культури,  мистецтва,  науки,  спорту,  які виявляють  активну  громадську  і  патріотичну  позицію;

– сприяння  спортивній  і  фізичній  підготовці;

– перехід  від  країни  виживання  до  країни  процвітання  через  духовне    відродження  і  збереження  національної  спадщини  нації.

 

     Представництво  формується   з  числа  вірних  прихожан  за  рекомендацією  настоятеля  парафії.

Наш  метод – самоорганізація.  Справжня  довіра  з’являється  як  наслідок спільних  дій.   Саме  спільні  дії  творять  осередки  порядності  й  довіри,  які стають  острівцями  нової  реальності,  фундаментом  розбудови  власної країни.  Кожен,  хто  прагне  спільної  мети,  є  нашим  побратимом  і  однодумцем.  Бо  ми  маємо  спільну  мету  і  робимо  одну  справу!

Наша  праця  не  передбачає  винагороди.  Для  досягнення  треба  віддавати  те,  що  можеш,  не  сподіваючись  на  вдячність  і  навіть  на  оцінку.  Бо  найбільшою  нагородою  буде  досягнення  мети.  А  найбільшим  щастям – розділити  радість  перемоги  з  тими,  хто  був  весь  цей  час  поруч.  Ми  прагнемо  щастя  для  себе  і  власних  дітей.  А  тому,  віддаючи,  ми  не  розраховуємо  на  дивіденди.  Ми  будуємо,  а  не  торгуємо.

Ми  змінимо  нашу  Україну  змінивши  себе.

Не  біймося  розпочати,  не  зважаймо  на  труднощі.  Таких  як  ми – мільйони!  Зробіть  перший  крок – вони  підуть  за  нами.

Ми  створюємо  горизонтальну  мережу  з  людей,  віруючих  християнських  церков,  в  яких  не вмерло  почуття  господарів  власної  землі  і  власної  долі.  Такі  люди  є  у  кожному  населеному  пункті  України,  і  наша  задача – познайомити  їх  між  собою,  дати  можливість  обмінятися  досвідом  та  ідеями.

Ми  шукаємо  однодумців  також  серед  громадських  організацій  і  об’єднуємо  зусилля  всієї  країни.

Господь же нас вчить наступному: I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу. А хто кривду вчинить, той кривду й одержить, без огляду на особу. (Кол. 3:23-25).

Приєднуйтесь  до  нас,  контактуйте  з  нами  через  інтернет – сайт: bratstvo.org.ua,   Facebook,  e-mail:bratstvoupz@ukr.net.

Незабаром  сконтактувати  з  нами  безпосередньо  можна  буде  в  кожному місті.

 

Додаток 1

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

 

Українська православна церква Київського патріархату бере свій початок від проповіді святого апостола Андрія Первозванного (I ст.), Аскольдового хрещення і заснування на Русі єпархії (862 р), та хрещення Руси-України за святого рівноапостольного князя Володимира (988 р.). Українська Православна Церква Київського Патріархату є спадкоємницею Київської Митрополії у складі Константинопольського Патріархату, історичних Галицької митрополії, Буковинської митрополії, з центром у Чернівцях, Кафсько-Готської митрополії у Криму і Причорномор`ї та інших структур Православної Церкви, які раніше діяли в межах України та в українській діаспорі.

У 1686 р. супроти приписів церковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Московського патріархату, який був встановлений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київська митрополія втрачала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, що в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Вселенський патріархат, вона була перетворена на звичайну єпархію Російської імперії.

На початку XX ст. разом із боротьбою за українську державність почався і рух за автокефалію Української православної церкви. У 1919 р. український уряд на чолі із Семеном Петлюрою проголосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який також проголосив Українську православну церкву автокефальною. Очолив церкву митрополит Василь Липківський. Та оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утвореного в 1922 р. Радянського Союзу, то у 1930 р. радянська влада ліквідувала УАПЦ.

Під час німецької окупації України УАПЦ була відроджена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.

У 1988 p., після святкування 1000-лїття хрещення Русі-України, в нашій державі почався рух за третє відродження УАПЦ. 5—6 червня 1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю більш як 700 делегатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ в США. 2 жовтня 1990 р. УАПЦ було офіційно зареєстровано. Керівництво Російської православної церкви (РПЦ), не в змозі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згідно з рішенням Архієрейського собору РПЦ 30—31 січня 1990 р. Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну самостійність в управлінні.

Після проголошення Україною незалежності перебування Української православної церкви в складі Московського патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 р. Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й канону, УПЦ звернулася до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

25—26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який об’єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського патріархату) в єдину помісну православну Церкву — Українську православну церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Статутом УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із відповідними доповненнями, який був зареєстрований державними органами України. У такий спосіб було створено УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) дехто з владик і кліру колишньої УАПЦ відокремилися з об’єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 р. очолив колишній протопресвітер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.

Сьогодні українське православ’я складається з Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) — 5000 парафій, Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) — 1040 парафій та Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) — 9200 парафій.

Найбільшою за кількістю віруючих (а не парафій) є Українська Православна церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 р. очолює Патріарх Київський і всієї Руси-України Святійший Філарет (Денисенко).

З того часу збільшилася кількість парафій церкви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пастирів УПЦ КП навчають у двох (Київській і Львівській) духовних академіях, на богословському факультеті Чернівецького державного університету, в шести духовних семінаріях та п’яти духовних училищах. УПЦ Київського Патріархату має 30 єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії.

Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічного Церковного календаря та церковно-історичної літератури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Голос православ’я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Київ), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ також шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Київ), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.

Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ’я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаних Вселенським православ’ям 15 автокефальних і 4 автономних церкви не можуть конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принаймні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис. парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православних парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов’янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону матір’ю-церквою Російської православної церкви, а не навпаки.

У тім, жодної православної церкви ніколи негайно не визнавали автокефальною. Та й сама РПЦ після самооб’явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 р. дочекалася визнання тільки через 141 рік. Зрозумілими є і анти автокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням Єдиної Помісної Української Православної церкви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерковна ситуація у світі. Російська православна церква перестане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Єдиній Помісній Українській Православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське походження, адже апостол Андрій Первозванний є первосвященником Українського православ’я.

Росія окупувала Крим, захопила контроль над частиною Донецької та Луганської областей, використовує на українській території свої війська та найманців, поширює через медіа та офіційних осіб відверту брехню про події в Україні. На священників УПЦ Київського Патріархату чиниться тиск з боку ФСБ та місцевої влади.

Київський  Патріархат  ненависний  для  тих,  хто  не  хоче  бачити  в  Україні  єдину  Помісну  Українську  Православну  церкву,  хто  свідомо  чи  несвідомо  бореться  проти  Української  держави,  за  «єдіную  святую  Русь».  Вони  дбають  не  про  святість  і  єдність,  а  про  панування  над  українським  народом.  Використовуючи  святі  слова,  вони  затьмарюють  розум  багатьох  українців,  і  тим  самим  уловлюють  в  тенета  розбрату  не  тільки  православних  українців,  але  і  все  українське  суспільство.

У світі гібрідної війни з боку Російської Федерації потрібні об’єднані зусилля спільноти, які сприятимуть духовному відродженню та якісному оновленню всіх складових буття щодо виведення України з духовної кризи.

 

У 381 році отці ІІ Вселенського собору, стиснули, об’єднали і вмістили, ці властивості, в догмат – дев’ятий член Символа Віри: «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Ці властивості Церкви: єдність, святість, соборність – походять від самої природи Церкви. Цими назвами визначається саме істота Церкви з боку її властивостей або ознак, які відрізняють справжню Церкву, як від усіх людських суспільств так і від церков чи, точніше, товариств неправославних. Відповідно цьому, згадані, властивості Церкви називаються суттєвими, тобто такими, за відсутності яких ніяке релігійне суспільство Церквою,  в прямому значенні цього слова, названо бути не може.

Святість – це одна із властивостей Божественної природи. Церква називається святою не тільки тому, що має всю повноту благодатних дарів, які освячують віруючих , але й тому, що в ній є люди різного ступеня святості , в тому числі і такі які досягли повноти святості і досконалості. Водночас Церква ніколи, навіть в апостольський період своєї історії, не була «заповідником святих» ( 1 Кор. 5:1-5 ). Таким чином, Церква – це зібрання не святих, а людей які освячуються у ній. [4, с. 197]

Ми освячуємося святістю Церкви і Церква не оскверняється нашими гріхами, бо її святість не від нас, а від Бога через Христа, а наша гріховність не відноситься до Церкви.  Церква свята  і Божественна тому, що освячена кров’ю Ісуса Христа і дарами Духа Святого.  І тому, Церква, визнає своїми членами не тільки праведників але і грішників. [2, с. 215]

Отже, із вище сказаного можна зрозуміти, що Церква є святою тому, що заснував її наш Спаситель – Ісус Христос. Він  викупив її, очистив і зміцнив Кров’ю Своєю, святою та пречистою. Господь від початку нею керує, надихає і живить її Дух Святий. Церква свята тому, що всі члени її покликані до святості, покликані відокремитися від усього, що не святе в цьому світі, в якому вони народжуються, зростають і через який ідуть до своєї мети. І саме головне, Господь залишив Їй таїнства, які освячують людей і готують їх стати спадкоємцями Царства Божого.

 

Додаток 2

ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ 1-3 листопада 1991 р.

На підставі рішень Помісного собору РПЦ 7-8 червня 1990 р. та Архієрейського собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ.
Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її (УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету), одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, – Її Предстоятелем». Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджене і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: «Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському й всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви».
На підставі канонів, Статуту УПЦ, у відповідності до історичних прецедентів та виходячи з факту проголошення державної незалежності України Архієрейський собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 р. в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного собору УПЦ для вирішення питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архієрейського собору в Києві 1-3 листопада 1991 року в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. За своїм складом Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо життя УПЦ, як її найвищий керівний орган.
Розглянувши питання про автокефалію УПЦ собор прийняв «Визначення Собору УПЦ з питання повної самостійності УПЦ», у якому сказано: «Собор Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув та всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви. Керуючись священним канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братське єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами, Богу співдіючому, виконуючи волю православного народу України, Собор визначає:
… Релігійна обстановка, що складається на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом повинна бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше довершення самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вище згаданих Соборів (Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ 1990 р.), заради запобігання розколу від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що головною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасительної місії у визначених історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві буде сприяти укріпленню єдності православ’я на Україні, сприяти ліквідації виниклого автокефального розколу, протистояти уніатській та католицькій експансії, слугуватиме примиренню і встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню громадян усіх національностей, які проживають на Україні, і тим самим робитиме внесок в укріплення єдності всього українського народу.
Оскільки до числа умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор однодушно засвідчує, що Українська Православна Церква має в цей час всі необхідні умови для свого повного самостійного буття».
Нинішні прихильники Московського Патріархату приписують ідеї незалежної Церкви в незалежній державі та проголошення Київського Патріархату політикам, зокрема Президенту Л.М. Кравчуку, що є перекрученням фактів. Зазначимо, що саме в соборному визначенні говориться про ці засади: «незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою; Собор просить Руську Православну Церкву після дарування повної самостійності Української Православної Церкви сприяти встановленню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков».
У роботі Собору взяли участь та підписали його документи (знаком «+» позначені покійні ієрархи; жирним шрифтом виділені ієрархи УПЦ МП станом на 1 березня 2007 р.): Митрополит Київський і всієї України Філарет, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим, митрополит Херсонський і Таврійський + Леонтій, архиєпископ Чернігівський і Ніжинський + Антоній, архиєпископ Вінницький і Брацлавський + Феодосій, архиєпископ Полтавський і Кременчуцький + Савва, архиєпископ Житомирський і Овруцький Іов, архиєпископ Рівненський і Острозький Іриней, архиєпископ Одеський і Ізмаїльській Лазар, єпископ Сумський і Охтирський + Никанор, єпископ Луганський і Старобєльський Іоанникій, єпископ Мукачівський і Ужгородський + Євфимій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський + Василій, єпископ Волинський і Луцький Варфоломій, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Нифонт, єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій, єпископ Дніпропетровський і Запорізький + Гліб, єпископ Сімферопольський і Кримський Василій, єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій, єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій, єпископ Івано-Франківський і Коломийський Іларіон, єпископ Донецький і Слов’янський Аліпій (на спокої), єпископ Почаївський, вікарій Київської єпархії Яків.
Таким чином, рішення про автокефалію УПЦ було прийняте законним Собором на підставі канонів і традицій Православної Церкви, з урахуванням факту проголошення повної державної незалежності України. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для самостійного буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів та монастирів. Рішення собору були повністю підтримані всіма його делегатами, у тому числі – повнотою єпископату УПЦ. Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. Свідченням законності рішень Собору є й те, що вони були взяті до розгляду Архієрейським собором РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р., а не відкинуті, як недійсні. Зважаючи на це стверджуємо, що Помісний собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. є канонічним Собором, а його рішення – дійсними. Не зважаючи на канонічність та дійсність цього Собору, Московська патріархія та УПЦ МП замовчують його рішення і вважають його таким, що нібито ніколи і не відбувався.

 

Додаток 3

ПЕРЕДУМОВА РОЗКОЛУ – БАЖАННЯ ЗБЕРЕГТИ АДМІНІСТРАТИВНУ ЄДНІСТЬ РПЦ

Ще до скликання Помісного собору УПЦ Священний Синод Московського Патріархату почав діяти з порушенням канонів, не на користь Православної Церкви, а в дусі мирської доцільності. Напередодні Собору 22 жовтня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ. На ньому, в зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що винесено на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Руської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московський Патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій і їхніх об’єднань, які входять до нього. Однак ми рішуче виступаємо проти того, щоб ці зміни здійснювалися всупереч волі народу Божого, що становить Церкву, зі зневагою до священних канонів і в силу чужих Церкві політичних розрахунків».
З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ займає жорстку позицію на збереження адміністративної єдності Московського Патріархату. Тому ним заздалегідь прагнення автокефалії визнається таким, що «суперечить волі народу Божого та канонам». Члени Синоду свою волю видають за волю народу Божого, хоча канонами та церковним статутом не вони, а Помісний собор УПЦ наділений правом свідчити від імені повноти УПЦ.
В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. У різних виданнях почали з’являтися замовлені матеріали, які повинні були компрометувати Предстоятеля УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня 1991 р. – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві проходило засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Руської Православної Церкви.
Синодом також було прийнято заяву з приводу утворення СНД, в якій зокрема зазначалося: «Історична спільність і братерство слов’янських народів, хрещених у єдиній купелі, не повинні руйнуватися. При державній самостійності ми повинні залишитися духовно єдиними, черпаючи в цій єдності силу для відновлення життя … Православні християни сподіваються, що нові відносини між державами Співдружності – виключать спроби створити державну, пануючу релігію або ідеологію».
З наведеної заяви можемо бачити, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Руської Православної Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Ідеологію керівництва РПЦ добре характеризують слова патріарха Алексія ІІ, сказані 3 вересня 1991 р. після богослужіння з нагоди 30-річчя його архіпастирського служіння: «Одним з головних завдань свого служіння я називав зміцнення всеправославної єдності. Так, сьогодні ми повинні бути, як ніколи, єдині».
Ці слова стали визначальними у політиці Московського патріарха, який, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією. Патріарх Алексій неодноразово у своїх публічних заявах підкреслював, як свою головну заслугу те, що йому вдалося зберегти адміністративну єдність РПЦ в умовах, коли Радянський Союз розпався. Але історія свідчить, що розпад імперської держави супроводжується процесом проголошення автокефалії Церков у нових незалежних державах. Так було в часи розпаду Візантії, так було і в ХІХ ст., коли розпадалася Османська імперія. Історія Константинопольського Патріархату в ці періоди свідчить, що, не зважаючи на спротив керівництва старого церковного центру, в новій незалежній державі, за наявності інших умов, обов’язково виникає нова Помісна Церква. Бо так записано у канонах: «Громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ» (правило 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських соборів). Саме тому нині представники Константинопольського Патріархату під час свого спілкування з представниками Московського Патріархату говорять, щоб останні не повторювали їхніх помилок ХІХ століття.
На жаль, виховане у послуху спецслужбам та відданості великодержавному шовінізму керівництво Московської патріархії на чолі з патріархом Алексієм ІІ у своїх діях щодо Української Церкви наслідують найгірші зразки середньовічних папістських теорій, підміняючи поняття догматично-містичної єдності Церкви її адміністративною єдністю. У світлі цього, після рішень Собору УПЦ, Священноначаліє РПЦ поставило перед собою завдання не ухвалити таке рішення щодо Української Церкви, яке б було корисним для православ’я, а за будь-яку ціну не допустити автокефалії УПЦ. Керівництво РПЦ не могло допустити автокефалії УПЦ, адже приблизно половина всіх парафій Московського Патріархату як в часи СРСР, так і нині знаходяться на території України. Втративши адміністративний контроль над Церквою в Україні РПЦ втрачає половину своєї структури, а відтак не матиме можливості претендувати на першість у Вселенському Православ’ї. Такі претензії РПЦ виявляє ще з часів середньовіччя, сформулювавши їх у теорію, що «Москва є Третій Рим»    Д

 

Додаток 4

РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ ТАК ЗВАНИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР» 27 травня 1992 р.

Хоча офіційно Московська патріархія протягом кількох місяців після Собору УПЦ не ухвалювала рішень щодо автокефалії Української Церкви, нею велася робота постійна робота для збурення Церкви проти автокефалії та Предстоятеля. З Москви постійно дзвонили у єпархії, чинився тиск на архієреїв УПЦ, від імені патріархії у єпархії та найбільш важливі монастирі УПЦ приїздили емісари, які переконували всіх не підкорятися рішенням Собору УПЦ та відмовитися від автокефалії. Паралельно з цим у засобах масової інформації розповсюджувалися наклепницькі статті про митрополита Філарета. Занепокоєні цією інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, яка була розгорнута за підтримки спецслужб, єпископи УПЦ, які зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до патріарха Алексія, Синоду та єпископату РПЦ, в якому висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас створюється враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне затягається» – зазначено у зверненні.
Того ж дня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією згідно його прохання від 8 січня 1992 року і призначено вікарієм Київської єпархії. Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено один на місце другого, а єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП) за вказівкою з Москви не підкорились рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично поклали початок розколу. Головною причиною їхніх дій була відмова підкорятися рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р., які вони раніше самі підписали. Заштатний митрополит Агафангел у своїй колишній Вінницькій єпархії також почав сіяти церковну смуту, підбурюючи духовенство до переходу у пряме підпорядкування Московському Патріархові. Таким чином розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року з ініціативи трьох правлячих та одного заштатного архієрея за підтримки Московської патріархії та спецслужб. 4 лютого 1992 року патріарх Алексій направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його по відношенню до розкольників «не вживати канонічних заборон».
Звернення єпископату було відвезене до Москви архієпископом Лазарем і єпископами Варфоломієм та Андрієм. 18-19 лютого 1992 року у Москві відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому митрополит Філарет був відсутній. З приводу звернення єпископату УПЦ від 23 січня патріарх Алексій та Синод направили «Послання» до митрополита Філарета та єпископату УПЦ, в якому говориться наступне: «З усією визначеністю ми свідчимо, що Священний Синод РПЦ не має відношення до тих церковних смут, які розвиваються в межах УПЦ і приносять нам глибокий біль. Що стосується антицерковних кампаній у засобах масової інформації, то вони, у першу чергу, спрямовані проти нашого Священного Синоду й авторитету Церкви й залишаються на совісті їхніх авторів … З метою запобігання (нового розколу УПЦ) необхідно всім нам діяти чесно, незлобиво, обачно й мудро, не допускаючи «стихіям світу цього» восторжествувати над пастирським обов’язком і відповідальністю… Ми обіцяємо Вам зробити все, від нас залежне, щоб рішення про майбутнє Православ’я на Україні було прийняте відповідно до справжніх (!) сподівань її благочестивого православного народу… Кожний, хто залишається вірним Православ’ю, одержить наше канонічне пастирське окормлення й не буде кинутий на поталу сил зла». Таким чином Московська патріархія без жодних аргументів ставить під сумнів чинність рішень Собору УПЦ і повідомляє про свою підтримку розкольницьких дій, спрямованих на недопущення отримання УПЦ автокефалії. Синод прийняв рішення про проведення 31 березня – 4 квітня 1992 Архиєрейського собору РПЦ для розгляду Звернення єпископату УПЦ від 3 листопада 1991 року про надання їй автокефалії. 3-4 березня відбулися засідання Священного Синоду УПЦ, на яких попередні рішення щодо єпископів-розкольників були залишені без змін. Внаслідок дій Московського Патріархату становище в Українській Православній Церкві перетворилося на вибухонебезпечне. З огляду на попередні заяви та дії Московського Патріархату Архієрейський собор РПЦ не віщував для УПЦ нічого доброго.
На Архієрейському соборі в Москві замість того, щоб розглядати питання про автокефалію УПЦ, було організовано травлю митрополита Філарета. Протягом майже доби на нього тиснули, звинувачуючи в аморальному житті, і вимагали одного – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля УПЦ. Реальна незалежність УПЦ в управлінні цілком залежала від особи Предстоятеля, він же був і головним рушієм боротьби за автокефалію, а тому позбувшись його Московський Патріархат мав надію разом розрубити «гордіїв вузол» автокефалії УПЦ. На Соборі лунали погрози позбавити УПЦ дарованої незалежності в управлінні, а тому, під тиском обставин митрополит Філарет погодився на Архиєрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля.
Результатом роботи Собору стала наступна постанова: «Архієрейський собор взяв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського й всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного митрополита Філарета, висловивши йому подяку за архіпастирську працю на Київській кафедрі, благословивши нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви» (Більш докладний розбір питання про Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета наведений в окремому розділі).
Але насильство над Предстоятелем не вирішило проблеми автокефалії УПЦ. Прибувши у Київ митрополит Філарет 14 квітня зібрав прес-конференцію, на якій розповів правду про перебіг подій на Соборі у Москві та відмовився від своєї заяви про відставку, бо така відставка не принесе миру для Церкви, суперечить волі віруючих та є неканонічною (зокрема, порушує 4 правило Кирила Олександрійського). У відповідь Московським Патріархатом наприкінці квітня 1992 р. було інспіровано розкольницькі збори деяких єпископів УПЦ в Житомирі, де, між іншим, був присутній в якості «правлячого архієрея Вінницької єпархії» заштатний митрополит Агафангел. Збори прийняли «Звернення до керівництва Московського Патріархату», в якому містилася підтримка його дій та заклик сприяти звільненню митрополита Філарета від займаної посади.
Грубо порушуючи канони, Статут про управління УПЦ та права Української Православної Церкви, як самостійної в управлінні, Священний Синод РПЦ на засіданні 6 травня у категоричній формі вимагав від митрополита Філарета до 15 травня зібрати Архієрейський собор УПЦ та подати на ньому у відставку, а 21 травня прийняв постанову про відсторонення митрополита Філарета від управління УПЦ.
Хоча ще 2 квітня 1992 р. у Московській патріархії в інтерв’ю кореспонденту агентства «Інтерфакс» заявляли, що «напередодні Архієрейського собору і підчас його роботи ніякого тиску з боку українського і російського керівництва на них не чинилося», 7 травня патріарх Алексій ІІ на прес-конференції вже заявляв, що «в час підготовки до Архієрейського собору і підчас його роботи на делегатів і на нього особисто чинився тиск, зокрема з боку президента України Леоніда Кравчука». 14 травня 1991 р. агентство «Інтерфакс» передало слова митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який сказав: «Главі Української Православної Церкви митрополиту Філарету загрожує суд Архієрейського собору, якщо до 15 травня він не виконає рішення вищих органів Православної Церкви (РПЦ) – Архієрейського собору й Священного Синоду – про його вихід у відставку. Філарет повинен скликати Архієрейський собор Української Православної Церкви й на ньому подати прохання про відставку. Суд Архієрейського собору може бути скликаний у будь-який час, – підкреслив митрополит Володимир. – А слухання по цій справі можуть бути проведені заочно, оскільки є ймовірність того, що митрополит Філарет не приїде в Москву».
Як бачимо, керівництво Руської Православної Церкви ще до проведення будь-яких соборів УПЦ визначилося зі своїми рішеннями. Тому скликання так званого «Харківського собору» стало лише формальним завершенням розколу УПЦ, розпочатого керівництвом Московської патріархії ще у січні 1992 р. Зараз представники УПЦ МП намагаються представити так званий «Харківський собор» нібито виявом «справжньої соборності», але насправді це незаконне зібрання лише слухняно виконувало волю Московської патріархії та спецслужб, про що самим учасникам цього псевдо-собору добре відомо.
Остаточне організаційне оформлення розколу в Українській Православній Церкві відбулося на так званому «Харківському соборі» – зборах єпископату УПЦ, проведених рядовим єпархіальним архієреєм митрополитом Харківським Никодимом за відсутності Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, якого навіть не було запрошено. Саме проведення так званого собору було організоване спецслужбами, про участь яких у діяльності цих зборів свідчать очевидці. Для документування події під час роботи так званого собору велася зйомка на відеокамеру, кадри з якої можна бачити у розповсюджуваному УПЦ МП фільмі «Анатомія розколу». Учасники псевдо-собору стверджують, що вони нібито боялись за себе, а митрополиту Никодиму надходили погрози від Президента України. Виникає питання – для чого тоді проводилася зйомка на відеокамеру, якщо вона могла стати доказом у разі гонінь з боку української влади? Відповідь може бути така – зйомка проводилася для звіту в Москву та для того, щоб зв’язати всіх учасників псевдо-собору колективною відповідальністю.
Всупереч православним канонам та Статутові УПЦ незаконними зборами єпископів у Харкові митрополит Філарет, без слідства був засуджений до звільнення з посади та заборони у священнослужінні. На місце діючого Предстоятеля УПЦ було незаконно обрано митрополита Ростовського, керуючого справами Московського Патріархату Володимира (Сабодана), українця за походженням та лояльного по відношенню до Московської патріархії. Хоча згідно Статуту УПЦ Предстоятель обирається з числа єпископату самої УПЦ, до якого Володимир (Сабодан), як митрополит Ростовський, не належав. Користуючись рішеннями цього псевдо-собору 11 червня 1992 року Архиєрейський собор РПЦ неканонічно проголосив про позбавлення митрополита Філарета священного сану, тим самим остаточно прийнявши бік розкольників з числа єпископату УПЦ.
Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ в Харкові є грубим порушенням 34 Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які до неї належать. Але і перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. Бо так буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша) це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати і вирішувати з відома і у залежності від головного і першого обласного єпископа». Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ грутнувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними.
Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14 правила Двократного Константинопольського Собору) учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотримали цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня ц.р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї.
Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України.
По-перше, вони порушили 3 і 7 статті ІІІ глави й 9 статтю V глави, у яких говориться, що Собори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому.
По-друге, не дотримані 2 і 12 статті V глави, де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно. Там же сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського й всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Жодна із цих причин не давала права єпископам, які зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ.
По-третє, була порушена 6 стаття ІІІ глави, де говориться, що Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української.
Для виправдання своїх незаконних дій вони на догоду Московській патріархії, щоб провести її ставленика, внесли зміни в Статут. Однак Статут про управління УПЦ був прийнятий на Помісному соборі, і тільки він має право вносити зміни. 29 травня 1992 р. заяву про порушення Статуту про управління УПЦ прийняла Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. З осудом дій харківських розкольників виступила і Президія Верховної Ради України.
Констатуємо, що Митрополит Київський і всієї України Філарет, як законно обраний Предстоятель УПЦ, повноваження якого були підтверджені законним Помісним Собором УПЦ, діяв у відповідності до рішень канонічного Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. Так званий «Харківський собор» був організований Московською патріархією та спецслужбами з метою беззаконного усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля та фактичного скасування дії постанов Помісного собору. Дії так званого «Харківського собору» створили розкол в Українській Православній Церкві. Протягом наступних 15 років відбувається оцінка повнотою Церкви дій законного Помісного собору та Харківського псевдо-собору, і правда канонів та історії виявляється на боці рішень Помісного собору про автокефалію.

 

 

Додаток 5

СОБОРНІСТЬ  ЦЕРКВИ.  ПОМІСНІ (АВТОКЕФАЛЬНІ) ЦЕРКВИ

 

Де Ісус Христос, там кафолична (соборна) Церква.
Ігнатій Богоносець

Церква Христова називається Соборною (Кафоличною) тому, «що вона не обмежується ніяким місцем, ні часом, ні народом, але заключає в собі істинно віруючих усіх місць, часів і народів» (Митр. Філарет Дроздов, «Пространний Катехізис»). Соборність Церкви є характеристикою як її в цілому, так і її частин. Соборність є властивістю, яка виявляє в будові церковного життя образ Триєдиного Бога. Бог єдиний, але кожна Божественна Особа є Бог, Який володіє всією повнотою Божественної сутності. Тому «Церква є кафолична, як у своїй сукупності, так і у кожній зі своїх частин. Повнота цілого – не сума її частин, бо кожна частина володіє тією ж повнотою, що й ціле». «Інакше кажучи, кожна помісна община володіє тією ж повнотою благодатних дарів, що і вся Церква в цілому, бо в ній у тій же повноті присутній Той самий Христос» (Катехізис).
Будучи єдиною за сутністю, Церква поділяється на ряд Помісних Православних Церков. Помісні Церкви Христові є зібрання тих, які не тільки «люблять один одного як ближніх, але також є співгромадянами Царства Христового, що спільно визнають повноту любові, яка виражена їхнім єдиним Главою, єдиним Господом, єдиним Учителем – Христом». Це не інші або протилежні Церкви, але тотожні одна одній, відділені не ідейно, але територіально, адміністративно. Засновуючи у різних країнах Помісні Церкви, Апостоли ставили у цих Церквах пастирів, яким надавали право керувати ними, самостійно влаштовувати їхнє внутрішнє життя, з урахуванням місцевих особливостей та умов. Таким чином самими Апостолами утверджувалися Церкви із самостійним управлінням. У Священному Писанні згадуються такі помісні Церкви, як Коринфська (1 Кор.), Солунська (1 Сол.), Галатійська (Гал.) Вавилонська (2 Пет. 5:13), а також Ефеська, Смирнська, Пергамська, Сардикійська, Філадельфійська, Лаодикійська (Одкр. 3) та інші.
Управління окремими Церквами було зосереджене у головних містах округів або провінцій, де існували єпископські кафедри. На прикладі своїх дій апостоли показували, що Вселенська Церква повинна керуватися собором ієрархів усіх Помісних Церков, а Помісна Церква – своїми ієрархами: «Архієреї, які керують Церквами, – говориться у «Православному сповіданні», – іменуються їхніми главами: це потрібно сприймати у такому сенсі, що вони є місцеблюстителі Христові, кожен у своїй області, і глави приватні».
Самостійність Помісних Церков має також і канонічне обгрунтування, яке є правильним розкриттям Божественного Одкровення та відображенням внутрішнього їхнього устрою, який склався історично. Так, 34-те Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність Помісних Церков: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу, і нічого, що перевищує його владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї. Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». Каноніст Феодор Вальсамон зазначає, що «в древності всі митрополити єпархій були незалежні (автокефальні) і рукопокладали їх свої власні Собори». За зауваженням проф. С. Троїцького у час ІІ Вселенського Собору такими незалежними Церквами «були Церкви якщо не у всіх Римських провінціях (а їх було близько 100), то у всякому разі у всіх 14 діоцезах Римської імперії». Древні Помісні Церкви, маючи свою ієрархію, були незалежними у своєму внутрішньому устрої та управлінні. З часом такі незалежні Церкви стали іменуватися Автокефальними (від гр. «автос» – сам і «кефалі» – голова), тобто такими, що мають свого главу, своє управління, незалежне від іншої влади. Правила вселенської Церкви не тільки не допускають підпорядкування одних помісних Церков іншим, але навіть захищають їхню недоторканість.
Термін «Помісна Церква» має подвійне значення. З одного боку це кожна окрема спільнота християн (єпархія), очолена своїм православним єпископом. Але такій «Помісній Церкві» не може належати повнота і довершеність канонічного устрою, бо вона не володіє головною ознакою власної довершеної структури – незалежним Собором Архієреїв на чолі з першим єпископом, який є Предстоятелем Церкви. Залежність єпархії від Собору Архієреїв полягає також у тому, що саме Собор поставляє наступника померлому єпархіальному єпископу і без Собору таке поставлення неможливе. Тому більш повне та домінуюче значення має тлумачення Помісної Церкви, як Церкви Автокефальної, повністю адміністративно незалежної від інших Помісних Церков. Ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають її Архієрейський Собор. Згідно з 34 Апостольським правилом один з цих єпископів самостійно обирається Главою, Предстоятелем Церкви.
За видами адміністративної організації свого життя канони поділяють Церкви на три види: автокефальні (повністю адміністративно незалежні), автономні (частково адміністративно незалежні), адміністративно залежні єпархії. Будь-який інший статус, який не відображено в канонах (як, наприклад, «самостійності та незалежності в управлінні») є тимчасовим внутрішнім статусом, наданим Помісною Церквою її частині. Тому сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова. Прикладом цього є «Українська Православна Церква» у складі Московського Патріархату, яка є не Автокефальною або Автономною Церквою, а сукупністю єпархій Російської Православної Церкви в Україні зі спеціальним статусом (див. Статут РПЦ, глава VIII, п. 17).

 

 

Додаток 6

СТРУКТУРА  ПРЕДСТАВНИЦТВ  ПРИ  30  ЄПАРХІЯХ

 

Україна:

Київська єпархія

Івано-Франківська і Галицька єпархія

Рівненська і Острозька єпархія

Переяслав-Хмельницька і Білоцерковська єпархія

Кіровоградська і Голованівська єпархія

Сумська і Охтирська єпархія

Вінницька і Брацлавська єпархія

Чернівецька і Кіцманська єпархія

Тернопільсько-Бучацька єпархія

Тернопільсько-Кременецька єпархія

Волинська і Луцька єпархія

Коломийська і Косівська єпархія

Тернопільсько-Теребовлянська єпархія

Дніпропетровська і Криворізька єпархія

Кримська єпархія

Харківська і Богодухівська єпархія

Донецька і Маріупольська єпархія

Львівська і Сокальська єпархія

Херсонська і Таврійська єпархія

Дрогобицько-Самбірська єпархія

Луганська і Старобільська єпархія

Хмельницька і Кам`янець-Подільська єпархія

Житомирська і Овруцька єпархія

Миколаївська і Богоявленська єпархія

Черкаська і Чигиринська єпархія

Закарпатська і Ужгородська єпархія

Одеська і Балтська єпархія

Чернівецька і Буковинська єпархія

Запорізька і Мелітопольська єпархія

Полтавська і Кременчуцька єпархія

Чернігівська і Ніжинська єпархія

 

Закордонні єпархії:

Білгородська єпархія Росія, Білгородська обл.

Богородська єпархія Росія, м. Ногінськ, Московська обл.

Східно-Молдовська єпархія

Паризька єпархія УПЦ Київського Патріархату

Вікаріат в США і Канаді

Єкзархія в Грузії

Українська Православна  Місія в Японії УПЦ Київського Патріархату

Німецький деканат УПЦ Київського Патріархату

Парафія в Австралії УПЦ Київського Патріархату

Парафія в Республіці Парагвай УПЦ Київського Патріархату

Парафія в Іспанії          УПЦ Київського Патріархату

Парафії в Італії

Парафія Святої Софії

Парафія свт. Миколая УПЦ Київського Патріархату

Парафії в Португалії

Парафія всіх святих землі Української

Парафія Святого Архістратига Михаїла

Вікаріат УПЦ Київського Патріархату в США і Канаді

CANADA

Церква святих апостолів Петра і Павла

Свято-Михайлівська церква

 

ARIZONA

Свято-Покровська Церква

CALIFORNIA

Свято-Троїцька Церква

CONNECTICUT

Свято-Троїцька Церква

FLORIDA

Свято-Миколаївська Церква

ILLINOIS

Церква Святого Апостола Андрія Первозванного

Свято-Софіївський Собор

Свято-Миколаївська Церква

Свято-Покровський Собор

MICHIGAN

Собор Святого Апостола Андрія Первозванного

NEW JERSEY

Свято-Вознесенський Собор

Свято-Покровська Церква

NEW YORK

Свято-Троїцька Церква

OHIO

Свято-Троїцька Церква

Церква Святого Першомученика Стефана

Свято-Троїцька Церква

WASHINGTON D.C.

Місійна Парафія св.Преображення Господнього

 

 

 

Молимось щоб Всемогутній Господь, у Тройці Єдиний, благословляє  й  допомагає  нам усім чинити свій особистий подвиг на цьому шляху,  зберіг нас в єдності  і  просимо  захистити нашу державу і народ від загарбників і укріпити Україну  в  боротьбі  за  правду,  свободу  та  мир. 

 

З  НАМИ  ПРАВДА!    З НАМИ  БОГ!    З  НАМИ  ПЕРЕМОГА!

 

 

З любов’ю у Христі

 

Стратиг Братства     Микола Боклан

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *