Вітальне слово Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди 90-ліття Святійшого Патріарха Філарета

Ваша Святосте, дорогий наш Ювіляр!

Сьогодні у цій великій залі всі ми зібралися для того, щоби привітати Вас з особливим ювілеєм – 90-літтям від Дня народження. Це справді видатна дата, адже навіть вона одна вже свідчить про безліч історичних подій, свідком та учасником яких Ви були.

На Ваше дитинство припали роки Голодомору, насильницької колективізації та репресій. Юність було оповито пожежею великої війни, у горнилі якої загинув Ваш батько. Від самого початку життєвий шлях був сполучений для Вас з труднощами – але долаючи їх Ви досягали кращого. Смерть батька на фронті розпалила у Вашому серці віру і любов до Бога, бажання віддати своє життя на служіння Його Церкві. Відкинувши атеїстичне виховання, яке надавала радянська школа, Ви твердо вирішили отримати духовну освіту, поступивши на навчання у щойно відкриту Одеську семінарію. Продовживши навчання у Московській духовній академії Ви зробили ще один визначний життєвий крок – прийняли чернецтво та рукоположення. І в подальшому всі доручені Вам Церквою служіння Ви завжди сприймали як насамперед виконання чернечого послуху Богові та Його Церкві.

Ті часи були позначені гонінням на віру, утисками та обмеженнями, з допомогою яких атеїстична влада мала намір «викорінити релігію». В той час, коли навіть деякі священнослужителі публічно відрікалися від Бога, коли закривалися і руйнувалися храми, коли майбутнє для Церкви були ніби оповите густим димом, в якому не можна ані дихати, ані знайти дорогу – Ви покладалися на Божу волю на виконували свої обов’язки. Тому Церква доручала Вам нові відповідальні ділянки праці, і зрештою – Промислом Божим Вас було покликано до єпископства. За кілька днів сповниться 57 років від часу прийняття Вами архієрейської хіротонії.

Ви завжди підкреслюєте, що багатьох приваблює зовнішня сторона єпископства, і майже всі починають його з добрими очікуваннями та намірами. Але насправді бути архієреєм – важкий хрест відповідальності. Адже потрібно відчувати міру між вимогливістю та поблажливістю, правосуддям і милосердям, непохитністю і смиренням, бути розсудливим у покаранні та у нагородах, у призначеннях і звільненнях, знаходити спільну мову і з вченими та премудрими, і з простими, з владоможцями і з підлеглими, із друзями та з супротивниками, з віруючими і невіруючими. Архієрей повинен бути одночасно і простим та доступним, не закриватися від духовенства та пастви – але і не забувати, що він чернець і служитель Всевишнього Бога, уособлення Церкви, за словами, вчинками і навіть за зовнішнім виглядом якого судять про неї, особливо зовнішні.

Ми всі, тут зібрані, а особливо ті, хто, як я, багато років працює поруч з Вами, можемо засвідчити, що для нас є великим здобутком вчитися на Вашому життєвому прикладі. Відданість молитві та богослужінню, чернеча стриманість у побуті, прагнення кожну вільну хвилину використати для праці на користь Церкви, відкритість для зустрічей та інтерв’ю, щире вболівання про благодійність – все це ті чесноти, якими справедливо можна описати Ваше ставлення до своїх архіпастирських обов’язків, наслідувати яке для нас, архієреїв та духовенства – необхідно і корисно.

1966 року Господь покликав Вас на Київську кафедру – у зовсім молодому віці, у 37 років, Ви очолили найдавнішу єпархію та весь Український Екзархат, стали постійним членом Синоду. Ви прийняли відповідальність після хвилі хрущовських гонінь в умовах жорсткого державного диктату, коли треба було залікувати нанесені Церкві рани, зберегти вціліле, оживити духовне життя, вселити в єпископат, духовенство та віруючих переконання, що і в умовах, які склалися, можливо і необхідно утверджувати християнську віру. Тоді, коли влада переконувала, що за два десятиліття Церкві «прийде кінець», бо комунізм, який нібито утвердиться, і релігія – не сумісні, Ви пророче сказали, що раз вони не сумісні, то Церква буде, а комунізму – не буде.

Молодість та важкі зовнішні обставини не завадили Вам гідно розпочати і нести своє служіння, адже Ви покладалися на волю Божу та Його допомогу. І Господь не посоромив Вашого уповання, молоде серце наповнюючи мужністю, розум – мудрістю, діяльність – цілеспрямованістю та наполегливістю. Особисто для мене, як для Предстоятеля, якого Бог, Ваше благословення і соборне обрання також у молодому віці покликали нести цей хрест – Ваш життєвий приклад є джерелом натхнення в тому, що як Вас не полишив Бог, але допоміг та зміцнив, так і мене Він не позбавить Своєї милості.

Іншим джерелом натхнення для всіх нас і особисто для мене є приклад Вашого твердого і непохитного рішення боротися за автокефалію Української Православної Церкви. Усвідомлюючи історичну необхідність, канонічну правильність та пастирську користь в умовах, коли Україна стала незалежною державою, утвердити і Українську Церкву на засадах автокефалії – Ви безкомпромісно стали на цей шлях і не зійшли з нього ані через умовляння, ані через погрози, ані під страхом покарань. Благо Церкви Ви поставили вище Вашого особистого становища – і саме тому перемогли. Беззаконні анафеми та відлучення щодо Вас рішенням Вселенського Патріарха визнані не дійсними, автокефалія, за яку Ви боролися, отримала благословення Церкви-Матері Константинопольської, підтвердженням чого став вручений 6 січня Томос.

Дорогий наш духовний батько і наставник!

Насправді можна багато говорити, перелічуючи Ваші досягнення, плоди невтомної праці, приклади чеснот, достойні наслідування – і все це будуть правдиві та щирі слова. Однак ми також знаємо, що до похвали Ви ставитеся, як справжній християнин і чернець – тут я процитую Ваші власні слова: «Сьогоднішнє зібрання треба використовувати не для прославлення, тому що тимчасове прославлення нічого не варте. Треба звершувати служіння для прославлення в Царстві Небесному, а не для тимчасової слави. Сьогоднішню нагоду, як і будь яку, слід використовувати для укріплення кожного з нас в служінні Церкві, у служінні своєму народу і Богові заради вічного життя. Якщо ми таку дорогу служіння обираємо, то це пряма дорога, вузька дорога, – але веде вона до вічного життя».

Тож все сказане дотепер має на меті не просто виголосити похвалу, але засвідчити і мою особисту, і всіх нас загалом любов, повагу і пошану до Вашої Святості. Ми хочемо і надалі разом з Вами будувати єдину автокефальну Помісну Українську Православну Церкву, розбудовувати і зміцнювати її, долати застарілі розділення, суперечності та незгоду, від яких українське православ’я потерпало майже три десятиліття. Щоби досягти спільних завдань – визнання автокефалії, благословення на яку ми отримали з рук Вселенського Патріарха, також іншими Помісними Православними Церквами-Сестрами, об’єднання всіх православних в Україні в єдиній Церкві, всеправославного утвердження для нашої Церкви статусу Патріархату. А найголовніше – щоби Помісна Православна Українська Церква гідно служила Богу, вела до спасіння повноту вірних, працювала для зміцнення єдності, миру і злагоди в українському народі, була непохитним каменем у підвалинах державності.

Від себе особисто, від єпископату, духовенства, чернецтва та вірних сердечно зичу Вам, Святійший Владико, міцного здоров’я, кріпості духовних та тілесних сил, многих благословенних літ служіння Церкві та Україні, їхній єдності, миру і процвітанню! Також ще раз сердечно вітаю Вас із високою державною нагородою – званням «Герой України»! Іс пола еті, Деспота!

Джерело

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *