Інтерпретації історії у політиці Російської Федерації як загроза національній безпеці України

1398800060_3104930

Історична пам’ять Українського народу давно стала полем інформаційних війн з боку Російської Федерації. Для загострення протиріч в українському суспільстві та впливу на громадську думку західних країн РФ використовує інтерпретації історії з метою легітимації своєї політики, спрямованої на руйнацію української національної ідентичності, розкол і знищення Української Держави. Саме тому складовою гібридної війни з боку Росії є потужні інформаційні атаки та агресивна історична політика супроти українського гуманітарного простору.

Російська історична політика в контексті відновлення статусу «наддержави»

Під історичною політикою розуміють набір практик, за допомогою яких політичні сили або держави прагнуть затвердити певні інтерпретації історичних подій як домінуючі. Історична політика має три функції: 1) символічну (надання значущості події); 2) інтерпретативну (трактування події для потреб поточної політики); 3) ідентифікаційну (вплив на формування національної ідентичності). Історична політика – це вибір та трансляція державою системи суспільно-політичних цінностей. Відтак, історична політика Росії – це нав’язування українському суспільству своїх цінностей.

На початку ХХІ ст. російським керівництвом взято курс на зміцнення влади та посилення впливу російської держави на міжнародній арені. Потреба повернення Росією статусу наддержави, яка повинна брати участь у формуванні основ світопорядку, пояснюється існуванням окремої «великої російської цивілізації». Російська цивілізація – це держава разом з «русским миром», під яким розуміється мережа людей і спільнот за межами Російської Федерації, так чи інакше включених у російський культурний та мовний простір. Його основою є сакральне поняття «Свята Русь» і пов’язана з ним етнокультурна спільність східнослов’янських народів: росіян, українців і білорусів [1].

Доктрина відродження Росії після розпаду СРСР (який визначається росіянами як геополітична катастрофа) та її реваншу на пострадянському просторі базується на таких засадах: 1) «розділеності російського народу» і його праві на возз’єднання; 2) «штучності» нових державних кордонів (розбіжність нових державних кордонів з національними (що розуміються як етнічні) вважається найбільшою історичною поразкою та загрозою безпеці Росії); 3) необхідності захисту співвітчизників, у тому числі силовими методами. Претензії на статус великої держави спонукали російське керівництво сформулювати та втілювати великий наднаціональний проект «збирання земель» – Євразійський союз.

Успіх політики відновлення статусу «наддержави» неможливий без населення і ресурсів України. Боротьба за геополітичний вектор розвитку України ведеться в контексті ідеологічного обґрунтування цивілізаційного вибору Євросоюз або Євразійський союз. Аргументація кожної із сторін своєї позиції фактами з історії зумовлює пропагандистсько-історичну війну. Росія ясно дає зрозуміти Україні і світу, що саме історичні прецеденти, події історії є легітимізуючим чинником її політичних кроків.

Кремль секьюритизував проблему українського шляху в Європу, тобто перевів її у розряд найважливіших для виживання нації і держави. Масові протести та зміна влади у Києві були інтерпретовані Москвою як державний переворот, інспірований Заходом на території, яка історично та цивілізаційно повинна входити в зону виключного впливу Росії. Оскільки в Україні живуть мільйони російських людей, Росія повинна стати на їх захист, адже вона є гарантом безпеки «русского мира» [2].

 «Історичне обґрунтування» російських дезінтеграційних проектів «Крим» та «Новоросія»

Для того, щоб розхитати державність України, розколоти її, і продемонструвати Заходу свою рішучість в цьому напрямі, російське керівництво почало втілювати дезінтеграційні проекти «Крим» та «Новоросія». Їх ідеологічним обґрунтуванням стала концепція «розділеного народу», відновлення «історичної справедливості». Фактично офіційною стала ідеологія пострадянського реваншу, що включає в себе образ Росії – збирачки розділеного штучними кордонами «русского мира».

Російська влада вдається до історичних маніпуляцій, які нібито мають обґрунтувати право Росії на ті чи інші території. У риториці весни 2014 р. найбільш активно задіяним виявилася категорія «русского мира», співзвучна з символічними поняттями «споконвічно російська земля» (Крим), «російське місто» (Севастополь), «російська військова слава» (Чорноморський флот). Приклади з історії мають на меті привчити українців та світове співтовариство до думки, що Крим – це частина Росії [3]. Населений кримськими татарами та українцями Кримський півострів, приєднаний до Російської імперії в 1783 р., подається як «споконвічна російська земля». А входження Криму до складу України у 1954 р. визнається незаконним [4]. Як аргументи такої політики вводяться сакральні метафори, і анексія Криму виправдовується тим, що він для Росії є святим місцем (як «Храмова гора»), бо там хрестився князь Володимир [5]. Ці аргументи історично неправдиві й хибні в логічному та правовому сенсах. По-перше, Володимир – це Київський князь, по-друге, виправдання сучасних політичних дій тим, що відбулося з Київським князем тисячу років тому, не може слугувати міжнародно-правовою підставою.

Наступним антиукраїнським дезінтеграційним проектом є «Новоросія». Російська влада використовує цей термін, щоб пред’являти претензії на колишні, нібито російські землі, з переважаючим російським населенням. Керівництво РФ визнало «легітимними права етнічних росіян та російськомовних» і декларувало історичне право на існування «Новоросії» «від Харкова до Одеси» [6]. Цей політтехнологічний проект базується на маніпуляціях з історією та перекручуванні фактів, адже Харківщина, або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу «Новоросії» не входили. Росія наполягає на тому, що Новоросія була подарована Україні більшовиками і своїм корінням вона пов’язана з російською державою, а її жителі – це люди з дещо іншим менталітетом, яким важко порозумітися з українцями. Сучасна українська влада нібито проводить імперську політику стосовно населення південного сходу, а воно чинить опір тому політичному режиму («фашистському» у визначенні російської пропаганди), тому вектору руху України (європейському), який нав’язується населенню [7]. Російською владою та ЗМІ це інтерпретується як «цивілізаційний вибір» цього населення на користь геополітичної підтримки Росії в боротьбі із «Заходом». Оскільки жителі південно-східних районів України – це нібито фактично інший народ, отже, вони не сепаратисти, а прагнуть реалізувати право на самовизначення.

Історичне підґрунтя проекту «Новоросія» вкрай хитке. Повноцінної самобутньої землі або республіки з такою назвою ніколи не існувало. Історично сформованих кордонів, окремої історично створеної земельної символіки у «Новоросії» не було. ЇЇ населення ніколи не вело боротьби за якісь окремі автономні права. Проект «Новоросія» сконструйовано, щоб розколоти Україну, пояснити нібито іншу самоідентифікацію жителів південного сходу, продемонструвати існування національної ідентичності, альтернативної українській, довести неможливість співіснування з українцями в одній державі, виправдати нав’язувану ідею регіональної окремішності, яка повинна перерости в державність.

 Проблема культурної та державної спадкоємності Київської Русі в російській історичній політиці

Історична політика, що проводиться російською владою під керівництвом В. Путіна, спрямована на вироблення і закріплення в суспільній свідомості концепції національної історії, в якій держава постає як основний сенс російської історичної традиції. Особливо вперта боротьба в українсько-російському історичному протиборстві ведеться за спадщину Київської Русі (в Росії цей термін часто заміняється терміном «Древнерусское государство»). Ядром легітимації російської держави є твердження, що єдиним спадкоємцем Київської Русі є середньовічна Росія. На прикладах історичного минулого доводиться міф про єдину давньоруську народність Київської Русі, з якої надалі виокремилися росіяни, українці і білоруси. Водночас постулюється його імперський різновид – існування «триєдиного руського народу», який складається з великоросів, малоросів та білорусів. Концепцію підтверджували етимологічними засобами, щоб довести: 1) спільність між словами «російський (русский)» і «Русь», тобто першородство росіян в історії Київської Русі й їх пріоритетне право на стародавню культурну та державну спадщину; 2) ототожнення «України» з окраїною, що «підтверджувало» культурно-історичну і політичну другорядність українців.

Хоча за режиму В. Путіна бачимо спробу стимулювати дискурс про походження російської держави з Новгорода і Пскова, а не Києва, все ж тема Київської Русі залишається однією з центральних в історичній політиці РФ. Одним із прикладів, як дана тема використовується в сучасній політиці, є заява В. Путіна, що Київська Русь була ядром Російської імперії і відтоді росіяни й українці мали спільну історію та культуру і менталітет, схожі мови. Звідси висновок – росіяни і українці один народ [8]. Путін чітко акцентував, що Київська Русь і Росія – це тотожні поняття. Такі заяви є ідеологічним обґрунтуванням права не лише втручатися у внутрішні справи України, а вести політику її повної інкорпорації в Російську державу.

Якщо Україна, втілюючи традиції власної державності, стає суб’єктом геополітики, інтегрується з Європою і виходить зі сфери впливу російської цивілізації, це підриває легітимацію Росії як тисячолітньої держави, Росія втрачає історичну підставу. Сучасна українська влада підкреслює значимість Київської спадщини для національної ідентичності та державності, про що свідчить Указ Президента України П. Порошенка «Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого – творця середньовічної європейської держави Руси-України» [9].

«Велика Вітчизняна війна» як ключовий історико-політичний наратив Росії: актуальні антиукраїнські інтерпретації

Шукаючи історичні події, придатні для політичного використання, Російська влада все більше повертається до радянської історії. Історія СРСР подається як історія «великої держави» в контексті міфу про переможну війну, як перемогу певного «історичного проекту», що став можливим завдяки об’єднанню в СРСР багатьох народів на чолі з російським.

Символ «Великої Перемоги» завдяки його інтенсивному політичному використанню, з одного боку, і вкоріненості у масовій свідомості, з іншого, виступає у якості важливої вузлової точки сучасної російської ідентичності. Цей міф нав’язується і українцям, як одна з основ історичної пам’яті народу. Підґрунтям таких поглядів є ідея «цивілізаційної єдності» з Росією.

«Велика Вітчизняна війна» інтерпретується в Росії як велична місія звільнення від всесвітнього зла, коли Червона Армія врятувала Європу і все людство. Підкреслюючи значення перемоги у війні, В. Путін надав цій події особливий гуманістичний сенс, назвавши його «днем торжества цивілізації над фашизмом», а солдатів «Великої Вітчизняної» – «солдатами свободи». Ця інтерпретація була пов’язана з проблемою відносин на пострадянському просторі: гуманістичний спадок перемоги Путін представляв як спільне надбання «колишніх республік СРСР, а нині незалежних держав», якому потрібно «разом відповідати» [10].

В Україні міф «Великої Вітчизняної війни» Радянського Союзу був частково розвінчаний висвітленням української національно-визвольної війни УПА проти Німеччини та СРСР. Але така інтерпретація поділяється не всіма в Україні. Частина українців (особливо у південно-східному регіоні) залишаються прихильниками радянської та російської точки зору на «Велику Вітчизняну війну». У своїй історичній політиці Росія враховує це і масовим вкиданням певного історичного матеріалу намагається поглибити розкол історичної свідомості українських громадян. У Росії стверджують, що спроба виробити український погляд на історію є елементом широкомасштабної кампанії Заходу, спрямованої на перегляд змісту та підсумків Другої світової війни, боротьбою за геополітичний переділ світу.

Міфологія війни активно використовується Москвою у внутрішній та міжнародній політиці. Російська влада перетворила ідею фашизму в інструмент політичної боротьби. Постійно акцентуючи тему «неонацизму», тиражуючи інформацію про «фашистів», кремлівська пропаганда ставить за мету: у внутрішньо-українському контексті розколоти країну і потрактувати діяльність сепаратистів як боротьбу з фашизмом; у внутрішньо-російському контексті створити образ ворога і викликати потребу з ним боротися; у зовнішньополітичному контексті зробити вразливими для критики позиції прихильників України за підтримку нібито «фашистського режиму».

Не випадково події війни рясніють аналогіями з сучасністю. Кремлівській пропаганді важливо переконати всіх, що Україну захопили саме «фашисти». Звірства нацистів під час Другої світової війни ототожнюються з діями українських військ на сході. Риторика пов’язана з «Великою Вітчизняною війною» («карателі», «нацисти», «ополченці»), стала використовуватися для опису того, що відбувається в Україні. Спікер РФ С. Наришкін брехливо стверджує, що київські радикали посягають на життя жителів південного сходу України за те, що ці люди пам’ятають свою історію, шанують велику Перемогу і хочуть говорити рідною мовою [11].

Напередодні відзначення 70-ї річниці закінчення Другої світової війни російська пропаганда активно використовує проти України міф «Перемоги», вкидаючи в медійний простір тезу про прихід до влади сил («фашистів», «нацистів»), які були переможені у Другій світовій війні (Великій Вітчизняній війні) і яких знову треба перемогти [12].

Висновки

Історична політика РФ підпорядкована геополітичній стратегії та спрямована на реалізацію широкомасштабних цілей. Вона визначається пропагандистськими завданнями, які використовують історію для обґрунтування зовнішньої політики держави. Історичну політику Росії стосовно України необхідно розглядати в контексті реалізації таких важливих геополітичних проектів як «русский мир», «Євразійський союз», які мають на меті реінтеграцію пострадянського простору, а в перспективі, експлуатуючи міфологію «цивілізаційного вибору», повну інкорпорацію України в російську державу.

Потужна пропагандистська атака на українську історію може мати негативні наслідки для гуманітарної безпеки України. Насаджування ідеології «спільноросійськості», заперечення існування української мови, культури, нації, єдності території, поширення радянсько-російських міфів про спільне життя і боротьбу в одній країні, використання історичних прецедентів та метафор для дискредитації сучасної української влади, твердження, що Українська Держава не має історичних витоків та перспектив – все це спрямовано на реалізацію деструктивно-нігілістичного сценарію у сфері національної ідентичності, «десуверенізацію» політичної свідомості, розкол і знищення України як держави.

Революція Гідності, соціально-політична криза, криза національної пам’яті в Україні зумовлені процесами трансформації пострадянського, посттоталітарного, русифікованого суспільства у суспільство українське, громадянське, демократичне, гуманітарним складником якої є проблема трактування української історії.

Причини кризи історичної свідомості та національної пам’яті:

1) слабкість державної історичної політики; 2) масове використання російською пропагандою та місцевими проросійськими силами антиукраїнських інтерпретацій історичних подій; 3) деструктивні зовнішні інформаційні впливи та пропаганда із використанням викривлених трактувань історичних фактів; регіоналізація історичної пам’яті; 4) експансія радянсько-російської супроти української державницької концепції викладу історичних фактів; 5) слабкість інформаційного забезпечення політики національної консолідації шляхом поширення історичних знань та формування національної пам’яті; 6) недостатність масової науково-популярної роботи.

Інформаційно-психологічна війна Росії проти України, за своєю інтенсивністю є безпрецедентною в XXI столітті. Пропагандистські бої на «історичному фронті» ведуться з метою знищити базовий контент історичної пам’яті українців і тим самим знівелювати його як важливу підвалину національної консолідації та цементування державності.

Влада та громадянське суспільство України мають активніше використовувати потенціал історичної політики як основи формування та збереження національної ідентичності та мовою документів, правдою фактів історії, деконструювати російські історичні інтерпретації, нав’язувані українцям. Об’єктивні історичні дослідження, історична освіта будуть запорукою духовного суверенітету українців та незалежності Української Держави. Потрібно пояснювати українцям і світовому співтовариству історичні витоки Українського народу, традиції державності, наочно показувати, що Україна і Росія – це національно, соціокультурно та політично абсолютно різні держави.

Рекомендації 

Пріоритетними завданнями державної історичної політики є: 1) формування засад та нормативно-правового забезпечення державної історичної політики з чітким визначенням її суб’єктів і механізмів координації та контролю; 2) посилення науково-експертного супроводження державної історичної політики та надання їй системного характеру; 3) деконструкція міфу «спільноруської» єдності; 4) подолання радянсько-російської історичної міфології; 5) конструювання україноцентричних уявлень про минуле; 6) інкорпорація в сучасний європейський соціокультурний простір правдивої української історії, національної пам’яті; 7) формування європейської стратегії репрезентації історичного минулого.

Протидія поширенню фальсифікацій української історії владою та ЗМІ РФ в контексті забезпечення гуманітарної безпеки України потребує низки заходів:

1.  Міністерству інформаційної політики України та Державному комітету телебачення і радіомовлення України за участі НАН України й Українського інституту національної пам’яті з метою консолідації суспільства на основі історичної пам’яті про внесок Українського народу у перемогу над нацизмом у Європі та в контексті євроінтеграційних процесів і вироблення спільного бачення подій та наслідків Другої світової війни, відзначення ролі перемоги Антигітлерівської коаліції для формування сучасної Європи, усунення загроз національній безпеці України внаслідок історичної політики РФ вести широку інформаційно-роз’яснювальну діяльність щодо реалізації Указу Президента України «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» № 169/2015 від 24 березня 2015 року.

2.   Кабінету Міністрів України ухвалити розпорядження «Про схвалення Концепції Державної цільової національно-культурної програми досліджень та популяризації історії України на період 2015-2020 рр.», котра розроблена Українським інститутом національної пам’яті і може стати основою державної історичної політики.

3.  На базі Міністерства інформаційної політики України за участі Державного комітету телебачення і радіомовлення України й Українського інституту національної пам’яті створити інформаційно-аналітичний центр для забезпечення формування та координації реалізації державної історичної політики, спрямованої на консолідацію українського суспільства; започаткувати низку історико-культурних та просвітницьких проектів, спрямованих на нівеляцію ідей «русского мира» та формування і зміцнення української громадянської ідентичності жителів південних та східних регіонів; на загальнонаціональному телевізійному каналі «Культура» створити навчальну історичну програму й організувати мовлення на всій території України, залучати провідних українських та іноземних істориків до створення програм історико-пізнавального характеру.

4.  Міністерству освіти і науки України сприяти вдосконаленню системи засвоєння і поширення наукових історичних знань, як основи формування історичної пам’яті та національної свідомості; розглянути пропозицію про включення до навчальних планів предмету «Історія України» для учнів старшої школи елементів медіа-освіти з метою вироблення критичного погляду на історичні тексти, вчити розпізнавати наміри поширювачів історичної інформації, розрізняти факти та їх інтерпретацію.

5.  Державному комітету архівів України посилити роботу щодо розширення фактографічної бази історичних досліджень, виявлення та публікації нових архівних документів, які висвітлюють дискусійні проблеми української історії.

6.  Національній академії наук України, Національній академії педагогічних наук України, Українському інституту національної пам’яті, вищим навчальним закладам України ввести у тематичні плани науково-дослідних робіт  на 2015-2016 рр. теми досліджень із питань механізмів формування колективних уявлень про історичне минуле, їхнього впливу на стан національної ідентичності та національну безпеку.

Національний інститут стратегічних досліджень

Відділ гуманітарної безпеки

(В.С. Лозовий)

№ 16, Серія «Гуманітарний розвиток»

Джерела

  1. Україна та проект «русского мира» : аналіт. доп. / С. І. Здіорук, В. М. Яблонський, В. В. Токман [та ін.]; за ред. В. М. Яблонського та С. І. Здіорука. – К. : НІСД, 2014. – 80 с.; Шангіна Людмила. «Русский мир» для України: російський і руський світи. – Національна безпека і оборона. – № 4-5. – 2012. – С. 91.
  2. Песков: Путин является гарантом безопасности русского мира [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ng.ru/news/459954.html
  3. Встреча с молодыми учёными и преподавателями истории [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.kremlin.ru/news/46951
  4. Решение о передаче Крыма в 1954 году УССР от РСФСР было принято с грубейшими нарушениями- председатель СФ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://council.gov.ru/press-center/news/50024/
  5. Послание Президента Федеральному Собранию [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kremlin.ru/news/47173
  6. Пять громких заявлений Путина об истории Украины [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine_in_russian/2014/11/141110_ru_s_putin_on_history_ukraine
  7. Круглый стол «История и культура Новороссии» в Царицыно [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://rushistory.org/?page_id=3489
  8. Путин: «Русские и украинцы – один народ» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.km.ru/v-rossii/2013/09/04/barak-obama/719884-putin-russkie-i-ukraintsy-odin-narod
  9. Указ Президента України № 107/2015 Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого – творця середньовічної європейської держави Руси-України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.president.gov.ua/documents/19004.html
  10. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://archive.kremlin.ru/appears/2005/04/25/1223_type63372type63374type82634_87049.shtml
  11. Нарышкин: юго-востоку Украины угрожают за то, что они помнят историю [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://ria.ru/world/20140505/1006594869.html
    Спикер Госдумы РФ Нарышкин: в Новороссии идёт восстание против нацизма [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://rusvesna.su/news/1413290480

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *